ЗВИВАЄТЬСЯ СТЕЖИНОЧКА ДО РІДНОГО СЕЛА…

Звивається стежиночка
до рідного села,
Та найдорожча жилочка,
де молодість пройшла,
Та ниточка без вузликів,
що в серці я ношу,
Та найсвятіша музика,
якою дорожу.

Веде вона по споришах
в калинові гаї,
До верб, де ночі не на жарт,
співають солов’ї.
Де луг, де гайворін-трава,
де гомонить струмок,
Де все дитинство ожива
від згадок і думок.

Село моє, мій дивосвіт –
колисочка подій,
Лишило ти глибокий слід
у пам’яті моїй.
Все найдорожче зберегло,
що діялось-булось –
Моє найглибше джерело –
село, моє село.

ОБРЯДИ, МОВУ, ЗВИЧАЇ ТИ БЕРЕЖЕШ, СЕЛО…

Обряди, мову, звичаї
Ти бережеш, село.
На радість друзям
Ввічнюєш,
И ворогам на зло.
Краплинка до краплиночки.
Все в серці з давніх літ –
Історія Грушевського, Тарасів «Заповіт».
У пам’яті живуть твоїй,
Хоча й пройшли роки,
І Крути, й смерть
В Батурині,
Сибір і Соловки.
Кат скаженів і хмурився –
Пощади не моли.
Петлюрівці, бандерівці
Для нього ми були.
Та в рабстві
Не зігнулось ти,
Усе пережило.
Якби не ти, село моє,
Вкраїни б не було.

ПАМ’ЯТАЮ ДНІ ДИТЯЧИХ ЛІТ…

Пам’ятаю дні дитячих літ:
Ще маленьким вчила мене мати
Крихту хліба, кожну п’ядь землі
Свято берегти і шанувати.

Глибоко корінням в землю вріс,
І по ній упевнено, не потай,
Не згинаюсь – йду на повен зріст,
Годувальниці-землі господар.

Хліб пухкий в світлиці на столі,
А де хліб, там і у будні свято,
Силу беремо ми від землі,
Землю бержем, неначе матір.

ПО ВІЙНІ

Повернувсь лелека у село.
А села нема, нема… Згоріло.
Де ж йому гніздитися було?
І у птаха серце заболіло.
Він ступав по сивому дворі,
Де крізь попіл – рясту білі іскри.
І над ним ячали димарі.
Димарі, неначе обеліски.

КОЛИ ПОГЛЯНУ Я НАВКОЛО…

Коли погляну я навколо,
Я бачу села, бачу поле,
Вітчизну бачу я свою.
Чи то садок, чи тополина –
Усе це рідна Україна,
Яку я з горем впізнаю.
І, може б, не впізнав, та люди,
Які збігались звідусюди,
Повідали її ім’я.
І чорний люд, і ця руїна…
Невже це ти, моя Вкраїно,
Мій біль і радосте моя?